Родинна садиба площею близько сорока apів батьків Івана Франка знаходиться на пагорбі нагуєвицького присілка Слобода з боку Дрогобича. Колись присілок був віддалений від Нагуєвич на два кілометри, але поступово село наблизилось упритул і врешті-решт майже злилося з ним. 3 опублікованого в 1912 р. I. Франком німецькомовного документа Слободи, отриманого ним від сусіда Гната Риб'яка, онука підписанта Василя Риб яка, та інших джерел випливає таке. Постав цей присілок у 1779 р. на місці колишньої "адвокатi" як частини давньої королівської, тобто державної, власності. За переказами, там колись проживали у своєму укріпленому мурованому замку пани Туркули, про залишки якого згадував поет. Спочатку на хуторі налічувалось лише шість селянських контракту поселення господарств. Щоб вони швидше стали на ноги та зміцніли, їх звільнили від панщини і надали матеріальну допомогу. Звідси начебто й виникла назва хутора Слобода. Пізніше ії звали Горою, Війтівською Горою (бо там мешкали сільські війти), а від середини XX ст. почала входити в ужиток назва Франківка.

Наприкінці XVШ ст, точніше в 1795 р., селяни Гнат і Мар'яна (за іншими даними - Марія) Добровлянські поставили там оселю з надвірними будівлями, мали 16 морrів (приблизно дев'ять гектаpiв) поля. Дітей у них не було, і вони прийняли за опікунів Івана та Катерину з Кімаковичів Франко, яка була рідною сестрою Мaр'яни. Цікава паралель: одна жінка на ім'я Катерина була Франковою бабою, друга жінка Катерина-Шевченковою матірю, a родинні корені обох заглиблені в Карпатах. Можливо, саме ці Франки зійшли з с. Волосатого на Лемківщині "на доли" й замешкали в с. Озимині нинішнього Самбірського району, близько від Дрогобицького району і неподалік від дороги Самбір-Дрогобич. Зістарівшись, 31 cічня 1824 р. Добровлянські продали свою посілість Франкам за 125 злотих. Ось як у Нагуєвичах появились Франки. Лише єдиний Господь знав, що ім судилося стати дідом і бабою великого українського поета I. Франка, Мойсея нашої нації. У 1865 р. після смерті Яця Франка поетова мама Марія з дому Кульчицька, родом із сусіднього села Ясениці-Cільної, залишившись удовою з трьома синами, вийшла заміж за свідомого й господарного парубка, теж ясеницького родака Гриня Гаврилика, старшого від I. Франка лише на тринадцять років. До іхнього одруження він заробляв "при ямах" на копальнях у Бориславі. Був людиною письменною, сильної волі, енергії, дуже практичною в господар- ських та авторитетною в громадських справах. Вітчим любив Яцевих дітей, постійно допомагав їм, а пасербів Івана та, короткий час, Онуфpія продовжував учити.

До вересня 1886 р., коли поет уже одружився, а батьківська садиба згоріла, в ній не раз гостювали відомі письменники, зокрема товариш і колега по журналістській діяльності в газеті "Кур єр Львовскій", кум, хрещений батько сина Андрія, відомий польський поет Ян Каспрович, Михайло Павлик, Стефан Ковалів, значно молодший Василь Стефаник та інші. Після пожежі I. Франко матеріально допоміг вітчимові відбудувати садибу. Та ось у 1903 р. між пасербами й удруге повдовілим Г. Гавриликом, який одружився втрете і вважав себе повноправним власником садиби, позаяк виростив з малих і вивів у світ синів Яця i своеї дружини, виник юридичний спір за родинну спадщину-будівлі та землю. Врешті-решт дійшло до суду. Грунт поділили порівну між сторонами спору. Поетів брат Захар залишився жити на батьківському обійсті, де побудував собі іншу хату. Г. Гаврилик. поставив власну хату ближче до р. 3бору. Iван же з другим оратом Онуфрієм за свої грошові частки від продажу батыківського спадку, за порадою доброго знайомого, національно свідомого селянина з с. Волі Якубової біля Дрогобича Атанаса Мельника, батька полковника Cічових Стрільців, Провідника ОУН Андрія Мельника, купили садибу з чималим грунтом аж у с. Підгірках біля м. Калуша на Івано-Франківщині. Поетовою часткою поля користувався Онуфрій, якому I. Франко сказав: віддаси мені гроші, коли будеш мати. Звичайно, що це означало позичити "на вічне віддавання". Трохи розжившись, Онуфрій зміг повернути братові частину суми. Згодом підгірська земельна власність дісталася в спадок Онуфровим дітям. Як Іван Франко, так і його вітчим Г. Гаврилик померли з різницею в кілька днів у травні 1916 р. За не цілком достовірними даними, наступна пожежа в 1935 р. ще раз пустила садибу за вітром. Через рік планувалося перше широке громадське відзначення 80-річчя від дня народження та 20-річчя від дня смерті великого поета. Ось тоді громадська організація - культурно-освітне товариство "Робітнича громада" ім. Iвана Франка з офісом у теперішньому приміщенні газети "Галицька зоря" на вулиці Т. Шевченка в Дрогобичі, задумало купити садибу й побудувати там притулок для сирітських дітей.

Для цього провели перемовини з її власником Захаром Фран- ком та його синами як співвласниками і прямими спадкоємцями. Перемовини закінчились підписанням контракту 2 листопада 1935 р., офіційно засвідченого в нотаріальній конторі Гната Жакі, що містилася в Дрогобичі, на нинішній вулиці І. Мазепи, в будинку, облицьованому кольоровою плиткою-клінкером. Невідомий фотограф зробив кілька світлин про цей факт. Інтереси обох сторін заступали: з одного боку-адвокат i співавтор контракту Осип Смольницький, адвокат, голова комітету і голова товариства Рудольф Скибінський, Нестор Шкода, секретар комітету побудови майбутньої Української робітничої діточої оселі ім. I. Франка Євген Вельгуш, робітники і члени товариства-скарбник Iван та Михайло Катричі, Василь Смиколіс, кравець і член Радикальної партї Кіндрат Матчак, секретар профспілки деревообробників Осип Тимків, слюсар Віктор Кушнір, Iван Губицький; з другого боку брат поета Захар Франко, його сини Микола та Гринь з дружинами Рузею i Тацею, які проживали в рідному селі.

Зrідно з контрактом Захар Франко продав обійстя «Робітничій громаді» ім. I. Франка. Проте задум комітету не вдалося здійснити. У 1936 р. члени КПЗУ спровокували на садибі сутичку з членами ОУН, що переросла в бійку. Польська окупаційна влада скористалася інцидентом і відмовила в дозволі почати будівництво оселі. Крім документів і світлин, намір спорудити на садибі батьків поета дитячу оселю засвідчують металевий значок і медаль. Потім перешкодили комуно-російська окупація та приєднання Західної України до СССР, Друга світова війна і повторна комуно-російська окупація. До 1956 р. на місці садиби стояла тільки скромна таблиця, напис на якій нагадував, що там було. У рік відзначення 100-річчя поета у 1956 р. на цьому місці спорудили монументальну пам ятну арку, яка простояла до 1980 р. i була розібрана у зв'язку з початком відновлення батьківської садиби-музею. Шкода, бо її могли перенести на інше місце, скажімо, біля літературного музею поета в Нагуєвичах, адже арка справляла гарне враження. Ось як описав з пам'яті своє родинне гніздо поет в етнографічному нарисі "Моя вітцівська хата": "Моя батьківська хата була під солом'яною стріхою, пошита китицями з житньо соломи... Звичаєм майже всіх підгірських хат вона була орієнтована вікнами до полудня, мала довкола себе дві обори, передню - з південного боку, при якій перед хатою від сходу стояла шопа, далі шпихлір, а від заходу за моєї пам'яті була кузня мойого вітця. Далі на південь, за огорожею, йшов сад із пасікою, до якої вела фіртка; перед фірткою недалеко кузні була досить глибока криниця, без журавля, з якої воду тягали довгою жердкою... А далі на північ, трохи вище від хати, довгий будинок поперек обори, рівнобіжний до хати, в якім містилася стодола i стайня. За тим будинком було ще досить велике місце, відгороджене високим плотом від вигона й дороги; там стояли два обороги, в яких складано сіно або снопи".

Залишив поет і опис кімнат, внутрішнього вигляду отчог домівки. В архіві знайшли кадастрову мапу Нагуєвич з 1853 р., в якій міститься точний опис садиби батьків І. Франка. В ході підготовки до 125-pіччя поета в 1981 р. працівники Львівського літературно-меморіального музею I. Франка на підставі нарису та мапи знову запропонували відбудувати ї. Задум було підтримано спочатку на рівні місцевої влади, а далі- окремим рішенням Ради Mіністрів УРСР, котра вирішила профінансувати роботи. Проект відбудови садиби виготовив інженер, кандидат мистецтвознавства зі Львова Iван Сенів. У 1980 р. почалося його втілення. Спочатку довелось відселити з наданням у Дрогобичі благоустроєних квартир чотири сім'ї, які мешкали в трьох хатах на території поетової садиби. Свої хати вони розібрали самі. Дрогобицький лісгоспзаг заздалегідь заготував дерево, аби добре висохло. Перша проблема виникла там, де її не сподівались. Нові часи з іншими будівельними матеріалами й вимогами до сільських надвірних будівель житлового, господарського призначення призвели до майже повного забуття давніх традицій дерев'яного житлобудування у "канівки" привели в село Сторону Дрогобицького району. Другою проблемою стало солом'яне покриття дахів. Колгоспна солома для цього не надавалась. Відповідальні особи з Дрогобича подались у гори, до селян-одноосібників, які на своїх куцих нивках сіяли жито для власних потреб. Вони охоче прийняли пропозицію про бартерний обмін дефіцитного тоді шиферу на сніпки для пошиття дахів. РБезпосередньо на місці за відбудову садиби відповідали секретар Дрогобицького райкому компартії Михайло Торський і заступник голови Дрогобицького райвиконкому Володимир Корчинський. Допомагали директор Дрогобицького лісгоспзагу Iгоp Чайковський, а зі Львова-заступник голови облвиконкому І.Я. Алаєва, директор музею народної архітектури та побуту Болеслав Рибак, директор літературно-меморіального музею I. Франка Семен Стефаник. Координація зусиль сприяла рекордно короткому терміну виконання задуманого всього за півтора місяця! Музейні працівники встигли "начинити" отчу домівку поета, хату, кузню та інші будівлі зібраними у Нагуєвичах і почасти в сусідніх селах меблями, посудом, одягом, речами домашнього вжитку, реманентом, знаряддями праці тощо. 

I настав довгожданий день урочистого відкриття садиби в неділю 30 серпня 1981 р. Хоча падав дощ, дошкуляв холодний вітер, у Нагуєвичах зібралось близько 20 тисяч людей, які приїxали здалеку і прийшли пішки з усіх-усюд. В тому числі навіть з Москви, Києва, Білорусі, Казахстану, Азербайджану. Звісно ж, відомим представникам західної діаспори, в тому числі ще живій тоді доньці поета Анні Франко-Ключко, в праві бути запро- шеними на першу подібну в Україні акцію делікатно відмовили. Перерізати стрічку перед входинами на садибу компартійна влада доручила голові правління Спілки письменників РСФСР, поетові, авторові слів гімну СССР Сергієві Mіхалкову, першому секретареві Спілки письменників УРСР Павлові Загребельному, секретареві обкому компартії Дмитрові Яремчукуі вже згадуваній П Алаєвій. Нижчі за рангами та посадами гості ім лише асистували. А головні винуватці урочистості, які найбільше приклалися до великої справи, вимушено стояли осторонь. До речі, небачене велелюддя викликало в С. Міхалкова здивоване, ба навіть збентежене запитання: "Слушайтє, как вам удалось собрать столько народа?" Можливо, він так і не усвідомив, що ніхто іх навмисно й не збирав, а прибули вони за покликом серця, з великої любові до свого світоча.

Невідомо, чи це випадковість, чи якийсь фатум, але пізно восени 1986 р., невдовзі після відкриття нового приміщення музею поета, садибу знову спіткало нещастя. Стояла дуже вітряна похмура погода. Праворуч, на сусідньому обійсті, виникла пожежа і поривами сильного вітру перекинулась на поетову садибу. Вогонь поглинув дахи стайні та стодоли. На третій день Різдва 1996 р. через необережність з нагрівальним електроприладом дощенту згоріла церква Святого Миколая в центрі села, де охрестили майбутнього поета. У 1999 р. солом'яні дахи подекуди прогнили й почали протікати. Для заміни старих сніпків у сусідньому селі Медвежі завдяки сприянню Марти Бец засіяли два гектари жита. Їх треба було зібрати тільки серпами. Тоді сільський парох звернувся в недлю пiсля Служби Божої до селян з такими словами: "Люди, в Нагуєвичах Франко стоїть з непокритою головою. Я вас прошу вижати жито і зложити в полукіпки". I медвежанці сумлінно виконали прохання свого священика. Дахи було полатано. А вночі на 24 лютого 2001 р. тоді ще невідомий сільський зловмисник підпалив довге приміщення стайні-стодоли мемоpiальної садиби. Пожежники Дрогобича, Борислава, Трускавця, Стебника і Самбора боролись із вогнем аж поза північ. На щастя, інші будівлі не постраждали від вогню. Відновлювальні роботи ще не закінчились, як надвечір 5 липня 2001 р. той же зловмисник підпалив хату батьків поета. Згоріли дах, вікна і двері, решту вдалося врятувати. Палія нарешті спіймали. Ним виявився психічно хворий нащадок підписанта згадуваного документа про виникнення присілку Слобода. Його на кілька років помістили до лікувального закладу. "Червоний півень" на садибі вгомонився. Щоб уберегтися від нових можливих пожеж, будівлі після Їх відновлення покрили гонтом, спеціально просоченим протипожежним розчином. Через п'ять років, у 1986 р., навпроти відновленої садиби збудували сучасний літературний музей І. Франка. А з нагоди 150-річчя світоча України в 2006 р. на садибі виконали ряд ремонтних і реставраційних робіт.

Що являє собою відновлена садиба-музей батьків I. Франка? Головною будівлею, розташованою посеред подвір я, є простора дерев'яна хата під стріхою, у часи поета-гарно побілена, в якій проживали вони з дітьми. Комина в хаті не було, тому дим виходив у сіни, звідти на горище і через стріху просочувався назовні. Зсередини на сніпках накопичувалась сажа, від якої ті сніпки, а також латий кізли зробились суцільно чорними, а сажа кристалізувалась i блищала на них маленькими іскорками. Хату ділять на дві половини доволі широкі сіни, а обабіч знаходяться дві житлові кімнати. У них зібрано й розкладено розмаїті речі-від простих селянських меблів, кухонного посуду та господарського начиння до домотканої постільної білизни і одягу, якими колись користувались як літо, так зима і носили в будень і на свято. Позаду хати був закритий від людського ока господарський двір. Там тримали віз, сани, плуг, борони і т. ін., туди скидали гній. Поряд стояла стайня для худоби та птиці із приєднаною до неї стодолою. Якіна більшості селянських садиб, так і на Франко. вій був званий по-тутешньому шпихлір, а зрозуміліше-комора, У ній зазвичай зберігали менш габаритні сільськогосподарські знаряддя і збіжжя. Від гостинця в напрямку Дрогобича господарі тримали два обороги для сіна, котре не вміщувалось у стодолі. Просто перед хатою була едина на увесь присілок Слободу глибока криниця, з якою пов'язане поетове дитинство. 3 природньої цікавості малий Мирон заглянув у неї і, бавлячись, ненароком впустив домашні ключі. Невдовзі розбушувалась сильна гроза, і блискавка влучила в криницю. За народним повір ям, це вважалось карою святого Іллі, бо начебто у криниці сховалась нечиста сила, яка осквернила воду і якої місцеві жителі дуже боялись. Криницю засипали і мусили ходити за водою аж до села. Цей випадок закарбувався в пам'яті поета. Коли він важко захворів, то чомусь повірив, що якби самотужки відкопав і дістав ті ключі, то знову міг би володіти руками. Та це було тільки хворе марення, уява, бо він уже не мав сили.

Але це ще не повний опис садиби Франків. Центром ї громадського життя була батыківська кузня у глибині подвір я, котра знаходиться від дверей хати майже на тій ще лінії, що й криниця. Так, це та кузня, про яку ностальгійно згадував поет у написаному в 1902 р. з нагоди сторіччя уродин свого тата оповіданні «У кузні 1з моїх споминів». Процитуємо й ми не раз цитовані різними авторами рядки з нього: «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний огонь. У ньому пролизуються сині, червон та злото-білі промені, жевріє, мов розтоплене вугля, і яриться в ного глибині щось іще біліше, променясте, відки раз по разу сарахкотятв гількасті зиндри. Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрвку життя». Ще дальше за кузнею і плотом, у напрямку р. Збору посаджений Я. Франком сад, у якому він тримав пасіку. Нині всі ці об'єкти з цікавістю оглядають відвідувачі, а особливо молодь. Адже вони чи не вперше бачать тут прості селянські речі, серед яких ще не так давно жили і якими щодня кори стувались їхні батьки, діди й прадіди і навіть автор цих рядків.

 

 

 

 

Джерело: Роман Пастух "Велет із Нагуєвич"

Hosting Ukraine