У 1998 році отець Петро Герилюк-Купчинський встановив розп’яття Ісуса Христа в саду на пам’ятку про те, що колись тут був цвинтар. Напередодні празника Воздвиження Чесного Хреста восени 2017 року це розп’яття було встановлено на новому хресті. Поступово на території церкви з’являлися клумби, незвичні дерева. А восени 1999 року в оновленому вигляді постав інтер’єр храму. Стіни пофарбовані у світлі кольори, інтер’єр збагатили нові образи та відреставрований іконостас.

 

Особливістю храму є те, що стіни святині прикрашають лики новомучеників УГКЦ, беатифікованих святим папою Іваном Павлом ІІ у червні 2001 року. В грудні цього ж року відбулася Архиєрейська Служба Божа за участю владики Юліана Вороновського і посвячення храму. Отець Петро також вирішив звести пам’ятник на розі вулиць Василя Стуса і Петра Мекелити. Він постав у вигляді порталу, на якому у гіпсовому барельєфі виконане зображення Пресвятої Родини. Згодом було завершено ремонт церкви. Тепер її територія постала як єдиний гармонійний сакральний комплекс. Тільки стара дерев’яна дзвіниця, яка стоїть тут вже 300 років, заслужила місце в музеї.

 

Церковна дерев‘яна дзвіниця XVII ст., крита гонтом. Двохярусна, проте видно, що був третій. Надкупольний хрест, що зберігся до нашого часу. Він складний і в основі містить зображення місяця. Це часто використовуваний образ, також він є історичною емблемою Луцького братства.

 

                                                                     Слід караїма

Зліва на подвір’ї коло дерев’яної хати загоготали індики...На призьбі хати старий дивно одягнутий дідусь мовчазно вдивляється вдалину. Караїми – бней мікра (з давньогебрейськоі) – буквально читаючі люди (люди Писань). Нащадки давніх караїмів. На Галичину їх привезли король Данило та Великий литовський князь Вітовт.

 

Ковалі-ремісники, торгівці шкірою та тютюном. Ощадливі господарі, які зберегли свою самобутню мову, звичаї та традиції. Добре прижились в промислових поселеннях та асимілювались з місцевим населенням (тема для роздумів місцевих краєзнавців). Коли стаєш на міст, спробуй палицею чи надійний (стара приказка). Стебник промислове місто-воно має 57 вулиць, 3 провулки, два майдани. Тут є чотири школи, ліцей, музична школа та лікарня. Місто є частиною Дрогобицької ТГ і керує ним війт. Що ми зараз знаходимось на Забівці (назва річки Бівки). Є ще райони: Городи, Скрент, Липник, Панська гора, Стройка і навіть Куба.

 

Також є Дорф-шахта, що копали копачі криниць, називають Жупа. Її можна знайти під трьома бетонними плитами на березі річки Солониця при дорозі, котра веде на Панську гору. Сквер парку, що загубився в тіні старих дубів та лип, дві скульптури, понівечені часом та три бетонні плити над краєм берега річки Солониці. На запилених порохом плитах на сонці блиснули мінерали Галліту. Це одна зі старих соляних копалень (що позначена на пожовклій карті гірничого відводу Зигмунд – ромбом).

 

Дорф-шахта згідно плану вона складається з трьох основних блоків:

– шурф криниці – 35-40 метрів вглиб з позначеним поруч майданчиком для підйомних механізмів.

– керат – кінський привід, яким тягнули соляну ропу – суровицю з вікон галицьких жуп.

– розсоловідстійник – що позначений знаком ромб.

– три дерев’яні будівлі, де сіль варили в панвах та сушили.

Ще була хата, де жили солевари. Тут під старими похиленими деревами парку ховаються загадки історії міста Стебника, чию велику славу присвоїли собі сусіди, залишивши йому на згадку солену правду життя, свободу духу і високу освіченість та шляхетність душі.

 

Джерело: Віктор Пиців, м. Стебник