Для австрійської адміністрації Дрогобич став синонімом вирішення всіх проблем, пов’язаних зі Львовом. Нова в’язниця була проектом кращого майбутнього – і для начальників і наглядачів, і для в’язнів. У ній було вдосталь простору, щоб утримувати в одиночному ув’язненні понад 1000 осіб, її було розташовано поза центром Дрогобича, а квартири для наглядачів побудовано за в’язничними стінами. У новій тюрмі передбачалася комплексна інфраструктура з сучасними вигодами, яких ще не було у дрогобицьких домах – ані громадських, ані приватних: велике кухонне обладнання, централізована система парового опалення (яку також використовували для обігріву кухонь), школа для молодих в’язнів і багато різних майстерень, включно з сучасним млином. Були окремі каплички для католиків і уніатів. У центрі в’язниці розміщувався великий театральний зал для освітніх програм та концертів тюремного оркестру. Якщо придивитися до фасаду головної будівлі, стає зрозуміло, що це не стільки технологічний проект, який мав подолати структурні проблеми ХІХ століття, скільки репрезентація самої австрійської держави.
Проект Дрогобицької тюрми був відповіддю на виклики Бриґідок, адже нова установа мала замінити цю львівську тюрму. Між ними був і прямий зв’язок: в’язні Бриґідок готували майданчик під тюрму у Дрогобичі, і їх залучалияк робочу силу впродовж дев’яти років будівництва. Від 1905 року близько 70-100 в’язнів Бриґідок перебували у спеціальному підрозділі, розміщеному в бараках на околицях Дрогобича. Міністерство юстиції вибрало саме це місце під нову тюрму з огляду на близькість до залізничної колії Львів-Трукавець і через те, що місто Дрогобич передало державі велику ділянку землі безкоштовно. Але вже під час будівництва, як засвідчують документи Міністерства юстиції, низка проблем, які мали б бути вирішені, натомість було перенесено зі Львова до Дрогобича.
Будівництво, що велося у Дрогобичі становило значну частку загального робочого навантаження в’язня Бриґідок. У 1906 році воно становило 27533 робочих дні порівняно з 25064 днями в кравецькій майстерні Бриґідок чи 8896 днями в текстильному цеху. Оплачувала роботу адміністрація тюрми, а їй, своєю чергою, виплати відшкодовував приватний будівельний підрядник. Згідно з угодою, підписаною в 1904 році, компанія також зобов’язувалась платити наглядачу, якого посилали в Дрогобич для нагляду за земляними та цегельними роботами. У 1908 р. кількість в’язнів, які працювали на дрогобицькій будові, збільшилася до 114 осіб, і конфлікт через оплату змусив Міністерство юстиції окреслити точнішу картину будівництва. Кількість в’язнів зросла, бо для приватної компанії використовувати їх було дуже вигідно – робочий день для них коштував тільки 42 гелери. Начальники тюрми були зацікавлені в оборудці, бо послані до Дрогобича наглядачі отримували додаткову платню в розмірі 1 крони 50 гелерів денно – тільки за те, що перебували з в’язнями поза Бриґідками. З дослідження відомо, що в’язні мали отримувати по півлітра молока на день і загалом кращий раціон.
Документи розкривають також, чому тюремні начальники мали особливий інтерес в такій складній контрактній схемі з Бриґідськими в’язнями. Оскільки в’язниця отримувала 1 крону 42 гелери за робочий день через приватного підрядника, адміністрація в’язниці змогла отримувати річний прибуток у сумі 7612 крон. Цей прибуток став частиною регулярної статистики і підставою для спеціальних винагород керівнику виробничих підрозділів і тюремного начальства. Цей факт ілюструє, що система державних контрактів містила певні капіталістичні елементи у вигляді заохочення для держслужбовців, і що головними бенефіціарами було вище керівництво в’язниці. В’язні також були зацікавлені в контракті, оскільки їхні невеликі заробітки переказували на ощадний рахунок з виплатою по закінченні їхнього строку ув’язнення. На місці працювало близько 100 в’язнів, а нагляд за ними здійснювали дев’ятеро неозброєних наглядачів і один озброєний охоронець. Між 1910-1911 р. кількість працюючих в’язнів скоротилася з 134 до 90 осіб. Подобалася ідея залучення в’язнів за символічну плату і владі Дрогобича, відтак вони просили тюремну адміністрацію надати ще 20 осіб у 1913 році.
Тільки у листопаді 1913 року будівельні роботи у Дрогобичі добігли кінця. Коли тюрму повністю "відкрили" у 1914 році, ідея закрити самі Бриґідки стала нереалістичною. Кількість засуджених злочинців в останні роки постійно зростала. Чинником було і збільшення числа політичних в’язнів. Якщо у 1908 році Міністерство юстиції розглядало Дрогобич як спосіб регулювання, здатний повпливати на кількість в’язнів у Львові, то в 1909 вже було ясно, що Бриґідки закрити не вийде, бо число ув’язнених продовжувало зростати. З прийняттям урядової процедури політичного інтернування (ув’язнення політично підозрюваних без судового вироку) кількість в’язнів почала збільшуватися в геометричній прогресії. Внаслідок цього влітку 1914 обидві тюрми –Бриґідки і Дрогобич –були переповнені засудженими злочинцями, підозрюваними та інтернованими. Це означало кінець адміністративної мрії початку ХХ століття, за якою нова тюрма мала вирішити притаманні Львову проблеми. Реальність стала такою, що лише кілька камер у Дрогобичі використовувались для одиночного утримання, в’язнів було занадто багато.
Минуло сто років, і тюремна реформа в Україні вперше в історії зменшила кількість в’язнів до рівня, нижчого за первісно передбачений. На офіційній дошці у вестибюлі Виправної колонії №40 (як тепер офіційно називається Дрогобицька тюрма) у 2018 році пояснювалося, що в’язниця також називалася Дрогобицькими Бригідками, бо, мовляв, львівський князь мав жінку Бриґіду, і це вона попросила його побудувати гарне місце для ув’язнення на околицях Дрогобича. Це, звісно, байка, та правдою є те, що Дрогобич був побудований в’язнями Бриґідок під наглядом охоронців з Бриґідок. І це не вирішило проблеми Бриґідок, що й донині залишається діючою пенітенціарною установою.
Джерело: Фелікс Акерманн "Тюрма і місто: 150 років дискусій про закриття Бриґідок"
