У 30-х роках у гімназії ім. Владислава Ягелли навчалися такі учні - українці: Володимир Баранецький, Винницький, Богдан Газдевич, Іван Геврик, Юрій Городиловський, Микола Дуб. Любомир Івасиків, Кабан, Коцибала, Кушнір, брати Кушаки, Лободич, Лев Мудрик, брати Німиловичі, І. Павличко, Левко Подоляк, Юрій Подоляк, брати Прокопіви, Любомир Рихтицький, Климентій Рогозинський, Слюсар, брати Супруни, Сушків, Володимир Тустанівський, Федоричко, Мирослав Чаповський, Мирон Яців, Володимир Яців та інші. Було певне число українців і серед учителів. Катехитом для українців-католиків був о. Онуфрій Гадзевич, а по його відході - о.Северин Сапрун. Отець Сапрун навчав також співу і музики. Природничі науки викладав проф. Ступницький, фізику - проф. Кущак, д-р Рабій - українську мову та історію, а проф. Ясеницький - природознавство й руханку. Духову оркестру провадив учитель Клось, колишній капельмайстер військової оркестри. професорів-поляків хочу згадати Мсьціслава Мсьцівуєвського, який вчив мене польської мови і до якого я мав великий респект. Він був польським патріотом, лиш не шовіністом. Иого девізою було-виховувати не урядовців, а добрих горожан. Гому він мало уваги звертав на схолястику, а більше часу присвячував на підготовку учнів до майбутнього практичного життя. Признаюся, що багато його порад і вказівок придалися мент в жиі. Для польської окупаційної влади офіційними назвами були: "Русь", "русін" і "рускі єнзик". Для проф. Мсьцівуєвського- тільки "Україна", "українець" та "українська мова".

У гімназії був неписаний закон: коли приходили українські свята - укранці звільнялися від навчання, а коли були жидівські свята - жиди не з'являлися до школи. Якщо українці не приходили до школи, то не було великого сліду - відсутність кількох учнів не помічалась. Але якщо жиди не з'являлися, то не було половини кляси. Вчителі не використовували цей час переважно на репетиції. Проф. Мсцівусвський, як правило, ділився своїми споминами, а дуж часто аналзував світові політичні події. І от одного раз. приступив він до карти Польщі, яка висіла на стіні, й сказав. Прийде час, що Польща зникне з карти Европи. Коли знов повернеться до державности, то стратить дещо земель зате здобуде дещо на заході". При тому він вказав на українсько - білоруські землі, які мали б відпасти від Польші. Не треба було довго ждати: вибухнула Друга світова війна - і віщі слова проф. Мсьцівусвського сповнилися. Проф. М.Мсьцівусвський був вивезений на Сибір. Із Сибіру повернувся до Польщі, де й помер. 

Директором гімназії ім. Владислава Ягелли був Тадеуш Каньовський. Він учив польської мови в деяких клясах. Знав я Каньовського з візитацій на годинах інших професорів, знав добре із вписів. Думаю, що й він мене добре запам' ятав. Кожного року вписування до нової кляси проводив сам директор. При тому учень повинен був заповнити відповідну форму, у якій мав указати національність. Я, зрозуміло, ставив: "українська". Тоді директор брав червоний олівець, закреслював слово "українська" і вписував "руска". Так повторювалося кілька років. При тому він зауважував, що на терені Польщі українська національність не визнана. Директор Каньовський часто відбував візитації. Несподівано входив до кляси в часі навчання, сідав і прислуховувався до ведення лекції. Кожна візитація викликала напруження і, очевидно, поденервування вчителя. Одного разу директор зайшов на візитацію до українського професора Кущака, на лекцію фізики. Проф. Кущак звичайно по вичерпанні матеріялу кінчав лекцію, незважаючи на час. Тоді, затираючи руки, вдумливо, з похиленою головою, ходив по залі, а учні спокійно сиділи на своїх місцях - усі очікували на дзвінок. Саме в такий момент директор зайшов до кляси на візитацію, сів при столі і розклав свої папери. Тоді проф. Кущак, без поденервування, витягає з кишені годинник і каже: "Залишилося всього десять хвилин". Вкладає годинник до кишені і далі, затираючи руки, починає ходити по залі. Директорові не було іншого виходу, як забрати свої манатки і вийти з кляси. На це міг собі дозволити лише проф. Кущак, який втішався у гімназії великим авторитетом.

Тадеуш Каньовський часто був предсідником при матурі в Українській гімназії. Там його учні хвалили, бо завжди був проти, щоб когось при матурі "палити". "Хай іде в життя, у вирі якого він знайде собі вихід", -казав він. Із приходом большевиків Каньовського вивезли на Схід. Дальша його доля невідома. Українська мова була обов'язковим предметом у польській середній школі. Офіційно вона називалася "руською мовою" ("ензик рускі"). I тут д-р Михайло Рабій, що викладав цю мову. знайшов вихід. На зшитках, побіч офіційної назви предмета - "мова руська" - велів нам у дужках вписувати: "українська", бо, мовляв, може бути й російська. Обов'язком кожного гімназиста був військовий вишкіл, який проводили за програмою т. зв. "військового приспоcіблення й фізичного виховання". Вишкіл цей відбувався у військових казармах Дрогобича. До програми входили: військова муштра, читання топографічних карт, вивчення різного роду зброї та вправи на стрільниці. Учні середніх шкіл зобов'язані були також виїжджати у вишкільні табори. Останній такий табір був у місцевості Тершів Спас, коло Старого Самбора, де зібралося кілька тисяч юнаків. Крім усього, гімназисти повинні були брати участь із крісами у всіх парадах, які відбувалися в Дрогобичі. Як уже згадувалося, українці - католики мали в гімназії імені Владислава Ягелли свого катехита, що впродовж восьми літ навчав ix релігії. Інспектором релігії був о. Григорій Канда, парох села Лішня. Гімназисти зобов'язані були кожної неділі брати участь у Богослуженні. Всі кляси збиралися в неділю вранці в гімназії на екзорту. Пliсля молитви та вислухання Євангелії, катехит виголошував коротку проповідь. Відтак усі пара катехита і дижурного вчителя - українця йшли до церкви Св. Тріиц на Службу Божу. Це була Служба Божа для учнів середніх шкіл. Співав хор Української гімназії під диригентурою проф. Михайла Iваненка.

У часі Великого Посту мали ми свої реколекції та стльну Великодню сповідь. Заходами о. Северина Сапруна при школі була організована Українська Мaрійська Дружина. Часто відбувалися сходини з різними доповідями - в більшості з історії Української Католицької Церкви. На одних із таких сходин автор цих рядків прочитав доповідь "Почитання Божої Матері на Україні". Гімназійні часи - це приємні спомини. Не знаю, яка доля судилася багатьом гімназійним товаришам, із якими стільки літ стрічався майже кожного дня. Внаслідок війни лише частина залишилась на рідних землях, решта розбрелася по цілому світі. Не одного, напевно, вже немає серед живих. Коли ж пощастить зустріти когось із rімназійних друзів - споминам з юних літ немає кінця.

Джерело: Михайло Шалата  "Дрогобиччина - земля Івана Франка" Том 4

Hosting Ukraine