Солеварний завод Саліна
м. Стебник
вул. Трускавецька

Попри брак відомостей про суспільно - політичне життя Стебника в ті далекі часи маємо деякі дані про його господарські справи. Австрійські монархи, захопивши наші землі, перебрали у свою власність соляні копальні в Галичині й приділяли неабияку увагу їх розвитку. На протязі 1770 - 1773 рр. в Стебнику було прокладено стовбур ще однієї, четвертої копальні глибиною 46 метрів. Цього разу місце для неї вибирали ближче до солеварні, а саме в центрі села, на правому березі річки Солониці, неподалік великого мосту. Австріяки назвали цю копальню "Дорфшахт" (шахта в селі), а в народі вона була відома під назвою "Шиб на селі ". Австрійська влада встановила монополію на солеваріння. Під страхом великих штрафів місцевому населенню заборонялось індивідуально займатись цим промислом навіть тоді, як соляне джерело знайшло собі місце на городі стебничанина. Та бідний люд потайки черпав з соляних криничок ропу й ночами варив сіль, щоб відтак продати її або обміняти на інші необхідні речі.

Порівняно з трьома своїми попередницями четверта копальня була потужнішою, особливо після 1904 року, коли для підняття нагору соляного розчину кінну тягу замінили паровою машиною. Тепер в рік добували 1500-1600 т. солі. "Шиб на селі" експлуатувався аж до 1932 року. Сьогодні на місці копальні не залишилось жодних споруд. Натомість виріс гарний парк. І лише важкі залізобетонні плити, якими перекрито глибоку яму копальні, - ховають під собою одну зі сторінок минувшини Стебника.

В зв'язку з необхідністю збільшення випуску солі в Стебнику на протязі 1838-1843 рр. було зроблено кілька свердловин, в яких виявились соленосні породи. В 1848 році неподалік солеварні розпочалась прохідка двох шахтних стовбурів. Їх назви - "Кюбек" та "Ляриш". В 1852 році роботи було завершено. Глибина "Кюбека" сягала 221 м., а "Ляриша", якому відводилась роль вентиляційного стовбура - 151 м. Армування стовбурів було вінцевим і складалось з дерев'яних конструкцій. Підземні проходи в них робилися з допомогою вибухівки, що закладалась в просверлені в кам'яній стіні отвори - шпури.

Австрійські інженери сподівалися, що на проектній глибині буде багато сировиці або кам'яної солі. Натомість наштовхнулись на різні тверді соленості породи і тоді вдалися до іншого способу отримання соляної ропи. У гірничі виробки напускали прісну воду з ріки Солониці (тоді вона була ще екологічно чистою). Вода розчиняла соляний зубер і утворювала насичену ропу. В зв'язку з цим виробництво кухонної солі в Стебнику в 1911 році, зросло до 50 000 тонн на рік. Територія "Саліни" доглядалась з німецькою педантичністю. Скрізь панував порядок. Про це дбали допоміжні служби підприємства. Споруду солеварні розбудували. На її другому поверсі розмістили службові приміщення адміністрації та великий актовий зал. На вежі солеварні було встановлено великий годинник, який називали польським словом "дзигар". Та відлік часу в селі, як і на заводі, в основному прив'язувався до гудка труби заводської котельні, яку теж називали чужоземним словом - "гайц". Тричі на добу - о 8 годині зранку, о 4 годині-пополудні та о 12-й вночі - труба голосно сповіщала про закінчення і початок робочих змін.

В почекальні копальні "Кюбек"на видному місці було встановлено постамент св. Варвари - заступниці робітництва. Перед тим, як спуститись під землю, гірники молились до неї і просили повернутись на світ. Кожного року 12 грудня, в день цієї святої великомучениці, священник приходив до копальні й правив перед її постаментом молебінь. Образи св. Варвари було встановлено також під землею, в нішах, при вході на кожний із трьох горизонтів. Гірничі виробки з штучними соляними озерами являли собою величезні підземні прірви. Їх називали луговнями. Під територією Стебника нараховується 12 таких луговень. Найбільша з них, що була заснована в 1854 році й мала назву "Брук", вміщала в собі 30.554 м/куб. води. Ці підземні пропасті на сьогоднішній день засипані порожніми породами приблизно лише на 10% і являють собою велику загрозу провалювань грунту на випадок сейсмічних катаклізмів.

З промисловим солеварним виробництвом пов'язане будівництво першої в Стебнику залізниці. В міру зростання випуску солі щоразу гостріше ставало питаня її перевезення для подальшого збуту. Розфасовування в дерев'яні бочки кухонну сіль вантажили на підводи і везли до Дрогобича. Було це справою нелегкою, особливо в сльоту, коли дорога розмокала і в окремих місцях являла собою непролазне баговиння. Принагідно зауважимо, що на той час із Стебника на Дрогобич пролягала не через села Колпець та Солець. Вона починалась на східньому краю села, в Млинищах, навпроти будинку "шляхтузу" проходила через сьогоднішній квартал багатоповерхових будинків - "Стройку", відтак - через поле, і минаючи вищезгадані села повз колпецький ліс виходила на дрогобицький присілок Гірку, де зустрічалась з гостинцем, що вів з Дрогобича на Трускавець. Дорогу, якою ми користуємось сьогодні, було прокладено перед першою світовою війною. Бруківку на ній укладено при Радянській владі, на початку 60-х років.

Після того, як 31 грудня 1872 року Дрогобич зі Стриєм з'єднала залізнична колія, адміністрація шахти задумалась над покращенням шляху транспортування солі. Через брак коштів на будівництво стацірнарного полотна з села до міста вирішили прокласти вузькоколійку на кінній тязі вздовж лівого берега річки Солониці аж до залізничної станції в с. Болехівці. Тепер сіль возили невеличким потягом, що складався з чотирьох вантажних платформ. Тягловою силою було четверо коней. Ця вузькоколійка проіснувала аж до 1911 року, коли з Дрогобича до Стебника було прокладено стаціонарну залізничну колію. Сьогодні від колишньої візькоколійки не залишилось і сліду. Осунулись підмиті водою береги річки й поховали під собою залізничне полотно.

Стебник поволі, але впевнено розвивався. Згідно акту перепису населення 1887 року тут проживало 1217 осіб.

Джерело: М. Дашко "Дещо з минулого Стебника"

Hosting Ukraine