На терторії некрополя привертає увагу каплиця сім'ї Нахліків у глибині цент ральної алеї. Праворуч перед нею височіє гробівець  (Б3) родини дрогобицького адвоката, мецената і громадського діяча Володимира Ільницького. Щоправда, сам адвокат там не похований, оскільки він був репресований і загинув не знати де.

У цьому гробівці, поряд з іншими усопшими спочиває греко-католицький священник Іван Гринчишин (1911-1993 рр.).  Він походив із села Бродків Миколаївського району. За порадою майбутнього єпископа Івана Бучка бідні батьки постаралися дати обдарованому гарним голосом хлопцеві освіту, для чого продали частину поля. Він закінчив академічну гімназію, Богословську академію, студіював солоспів у музичному інституті ім.М.Лисенка у Львові, мріючи відродити церковний спів у греко-католицькій Церкві. Священичі свячення отримав восени 1941 року з рук владики Миколая Чарнецького, після яких служив  на парафії в с.Демні на Миколаївщині.

У 1946 році о.Іван відмовився перейти в російське православ'я, тому вимушено влаштувався співаком до Львівської опери. А в 1949 році опинився у в'язниці (за "бандпособнічєство" ОУН і УПА). За вироком неправедного суду МГБ отця відправили в Сибір під нагляд добувати "золотішко" для "диктарури пролетаріату" на довічний термін ув'язнення.

Біля містечка Балея Читинської області в Росії в позаробочий час нескорений священник успішно керував  хором ув'язнених, за що навіть отримав грамоти.

Лише в 1958 році, через п'ять років після смерті Сталіна і ліквідації Берії, отець разом з дружиною-дрогобичанкою Софією з Маків і маленьким сином Богданом повернувся до Дрогобича, куди незадовго до того відправили старшу доньку Віру. Працювали на різних малокваліфікованих роботах. Вийшовши внаслідок важкої недуги і операції на пенсію, він підтримував зв'язки  зі священниками та монахами репресованої УГКЦ, підпільно продовжив пастирську діяльність. У нього вдома не раз влаштовували обшуки та він не зрікся віри, і на схилі віку отримав омріяне щастя побачити  початок національного відродження. А 2 квітня 1990 року саме йому, отцю Івану Гринчишину випало освятити національнийц прапор, який за рішенням Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання було піднято на вежі ратуші. Цим він назавжди вписав своє ім'я в історію Дрогобича.

 На цьому полі (А3) знаходиться могила студента прав Михайла Смоли (1912-1934 рр.).  Михайло був сином бідного робітника, який мешкав у напівпідвальній квартирі на нинішній вулиці Г.Коссака. Звідти він ходив до української гімназії ім.І.Франка, де був серед найкращих учнів, заснував літературний гурток. У шкільні роки хлопець почав віршувати. ВСикладачі та друзі побачили в нього непересічний поетичний і малярський дар, здібності до журналістики.

Водночас від першого класу гімназії він належав до Пласту, а в сьомому класі став курінним 28-го Пластового куреня ім.І.Франка. Тоді ж, М.Смола заснував осередок і став першим провідником Юнацтва гімназії, вступив до ОУН, де згодом посів місце організаційного референта повітової екзекутиви ОУН Дрогобиччини, найближчим співробітником відомого діяча ОУН Зенона Коссака. Польська влада засудила його до тримісячного ув'язнення за участь у Пласті, але хлопця виручила амністія.

Після закінчення гімназії Михайло через безгрошів'я два роки вимушено сидів удома, доки записався на правничий факультет Краківського університету. Але поїхати вчитись йому знову не вистачало коштів. Тоді хлопець записався на торговельні курси ку Львові  з тим, щоб  опісля мати змогу студіювати журналістику у Варшаві. В 1932 році його обрали головою студентської секції в Дрогобичі.

Все свідчило про те, що він виросте у значного громадського й політичного діяча. Однак, у грудні 1932 рокув рамках поліційної акції, пов'язаної зі справою Василя Біласа і Дмитра Данилишина, Михайла заарештували і цілий рік тримали у в'язницях Львова, Самбора та Дрогобича. Там у нього розвинувся туберкульоз кишечника. А 16 грудня 1933 р. його, безнадійно хворого, випустила поліція.Через місяць, на Щедрий вечір, 18 січня 1934 року,  М.Смола помер у лікарні.

Його похорон, 20 січня 1934 р. виявився небачено великим. У ньому взяло участь 10 тисяч осіб з усіх міст і сіл Франкового Підгір'я і з-поза нього.

Відповідно до прожитих Михайлом  років процесія несла 22 вінки, перевиті синьо-жовтими стрічками, і кілька тернових вінків. На могилі виголосив прощальне слово студент Максим Гладилович. Співав хор зі ста співаків. Ще довго після похорону люди не розходилися, співаючи стрілецькі й народні пісні. Згодом на скромному надгробку викарбували поетичні рядки:

Спи, юначе, спи,

Про долю, волю тихо сни,

Про долю, волю Вітчизни

Чи можуть бути кращі сни.

З другої бічної алеї добре проглядається рожевий надгробок-розкрилля (Б2) з бронзовим барельєфом на могилі Євгена Дмитровського (1910-1968 рр.) Він походив з Івано-Франківська, закінчив гімназію, Станіславський (Івано-Франківський) учительський інститут і  львівський державний університет.Ще до Другої світової війни видав книги "Заграйте, струни Школа гри на струнних інструментах" і "Домашній промисел". Після війни Є.Дмитровський захистив  кандидатську дисертацію "Реалізм Марка Черемшини", працював  доцентом і завідувачем кафедри українсаької мови Дрогобицького педінституту, спеціалізувався на методиці її викладання, надрукував чимало статей, видав кілька книжок з цієї теми. Якби не раптова смерть, міг невдовзі стати доктором філологічних  наук, бо саме закінчив дисертацію "Методика викладання української мови в середній школі", вирости до рівня найкращих учених у своїй галузі. Не судилось...

А ось могила (Б4) колишнього головного інженера-енергетика в Бориславі, знаного й активного учасника національного відродження кінця 1980- початку 1990-х рр. Лева Луціва (1920-2003 рр.). Саме йому передовсім треба завдячувати тим, що новий готельно-ресторанний комплекс у Дрогобичі названий "Тустань", а площу біля костелу - Замковою Горою.

Тут знаходиться і масивний кам'яний надгробок (В3) зі стилізованим хрестом о.Платоніда Філяса, у миру Петра (1864-1930 рр.). Про цього відомого релігійного діяча, монаха Василіянина слід розповісти детальніше.

Походить він із села Доброчина на Сокальщині. Закінчив початкову сільську школу, академічну гімназію у Львові та філософсько-богословські студії. У 1882 році вступив до монашого згромадження отців Василіян у Добромилі. Там відбув новіціат разом з А.Шептицьким, Є.Ломницьким, С.Ортинським, Д.Ткачуком, В.Стехом, М.Лончиною, опанував різні форми діяльності оновленого ЧССВ- місійну, освітню, виховну,  видавничу, друкарську, наукову, бібліотечну. Як один з найосвіченіших і літературно обдарованих монахів, висвячений на священника о.Платонід разом  з о.Андреєм Шептицьким став співзасновником і першим редактором церковного щомісячника "Місіонар" (1897-1898, 1921-1926 рр.). У співпраці з отцем Василіанином, релігійним письменником, місіонером, ректором Станіславської духовної семінарії, засновником згромадження сестер Служебниць Єремією Ломницьким уклав молитвенник "Гостинець", який кілька разів перевидавався.

Упродовж 1902-1904 рр. о.Платонід перебував з першою василіянською місією в Канаді для організації церковного життя тамтешньої еміграції. Після повернення, в період 1904-1920 рр., прийняв виборну посаду настоятеля (протоігумена) оновленого згромадження ЧСВВ. Для підготовки майбутніх василіанських місіонерів та провідників о.протоігумен заснував у 1911 р. в м.Бучачі на Тернопільщині Місійний інститут. Відтак короткий час йому випало служити апостольським адміністратором УКЦ для опіки над українцями- католиками та порятунку ув'язнених у концтаборах Талергофа і Гмінда священників на території Австрії.

Коли постала ЗУНР, цей активний василіанський духівник та ієрарх уваійшов доскладу Української Національної Ради із законодавчими і контрольними повнеоваженнями передпарламенту, яка 9 листопада 1918 р. проголосила Західно-Українську Народну Республіку. Однак вона проіснувала недовго, після чого Західну Україну окупувала Польща. Отець Платонід взявся за відновлення знищених війною монастирів, духовних навчальних закладів, видавництва і друкарні в м.Жовкві, звільнення монахів Василіан з ув'язнення тощо. На це він поклав дуже багато своїх сил і здоров'я.

Через фізичну неміч діяльний духівник у 1920 р.добровільно склав із себе обов'язки протоігумена ЧСВВ. Натомість, він ще шість років керував Жовківським монастирем ЧСВВ, видавництвом і знову редагував там "Місіонар". А в 1926 році священника перевели до Дрогобицького монастиря ЧСВВ, де він цілком присвятив себе публіцистичній діяльності на теми християнської релігії та обрядів. У Дрогобичі він і помер.

У його похороні в червні 1930 року взяли участь митрополит Андрей Шептицький і перемиський єпископ Йосафат Коциловський. За кілька років дрогобицькі отці Василіани під опікою о.Ігумена Северіана Бараника побудували о.Платонідові високий кам'яний надгробок. На стилізованому хресті зображено василіанські  символи: вгорі у терновому вінку- серце, посередині- виноградне гроно, внизу- пшеничне колосся.

Хочеться згадати ще два поховання, пов'язані з василіанською темою. Одне знаходиться в сьомому ряді при боковій алеї. Там під високим пірамідальним надгробком (В3) упокоївся о.Нестор Веселий ЧСВВ (1865-1909 рр), а поряд - вислужений протоігумен Дрогобицького монастиря  ЧСВВ о.Яків Загайський (1815-1887 рр.). Його духовна праця відзначена високою нагородою- Хрестом за заслуги з короною. Одним словом, на старому дрогобицькому некрополі зберігається, образно кажучи, частинка історії Чину отців Василіян в іменах.

На третій алеї є гробівець (В2) відомого дрогобицького лікаря Броніслава гербу Левіва Козловського (1869-1935 рр.). Гробівець зберігався в первозданному вигляду до початку 1990 рр., коли невідомі варвари зірвали і викрали з нього відповідні записи. Де їм було знати, що ця людина врятувала колись життя сотням дрогобичан різних національностей та віри,  лікувала та  заслужила честі дати своє прізвище одній з довгих вулиць міста.

Праворуч і трохи далі по ходу, паралельно  до центральної алеї знаходиться могила (В4) ще одногознаного в свій час дрогобицького священника, вихідця зі священичої родини с.Кривки на Турківщині Володимира Куновського (1901-1955 рр.). Після закінчення Перемиської духовної семінарії він тривалий час служив на парафіях у Турківському та Самбірському районах, звідки перевівся до храму Пресвятої Трійці в Дрогобичі. Сьомого жовтня 1955 року його разом з іншими представниками духовенства викликали до Львова. Їх погодували і негайно відправили на якийсь церковний собор до Києва.Дорогою в поїзді о.В.Куновському раптом стало зле і у Жмеринській лікарні, куди він був доставлений отець помер. Потай говорили, що В.Куновський був отравлений. А десятого жовтня  аналогічна доля спіткала і владику М.Мельника, якого поховали  на дрогобицькому цвинтарі.

На четвертій поперечній алеї, височіє гробниця (Г2) Яна Нев'ядомського (1844-1914 рр.), колись його знало ціле місто. Він був довгорічним бургомістром, а ще мав свій приватний бізнес- найбільшу свого часу пекарню на початку вулиці Війтівської Гори. Крім того, бургомістр побудував собі в 1902 році не надто велику, зате оригінальної архітектури двоповерхову кам'яницю на розі вулиць Жупної та Юрія Дрогобича. Вона прикрасила центральну частину міста і без зовнішнього ремонту милує око донині. В цьому будинку розміщувався колись "Мисливський погрібець", а тепер Остерія "Дошка".

Не можна не звернути уваги на доволі скромного вигляду могилу (Г2) іншого багаторічного дрогобицького бургомістра, маршалка Дрогобицького повіту, презеса (голови) акціонерної спілки "Здоров'я трускавецьке" Раймонда Яроша (1875-1937 рр.). В день його похорону всі вуличні ліхтарі міста були заквітчані  чорними креповими стрічками. Р.Ярош був дуже колоритною особою і в Дрогобичі , і в Трускавці.

Будучи при великих грошах, він володів у Трускавці половиною всіх лікувальних та відпочинкових закладів, тримав там свій офіс, де працювала секретаркою дрогобичанка Каролина Губицька, молодша за нього на 22 роки. В Дрогобичі і в Трускавці ходили чутки про існування між ними інтимних зв'язків. Коли в 1925 році Ярошевій дружині Еммі врався терпець, вона вскочила в криницю і втопилася. Їй було 55 років. (До слова чоловік був молодший за неї на 5 років). Після цього вже ні Ярош ні Каролина не приховували своїх почуттів. Каролина ніколи не вийшла заміж, прожила 98 років і померла в 1997 році.

Згідно із її заповітом К.Губицьку поховали в маленькому порожньому кам'яному гробівці без напису, побудованому Ярошем. Сам він похований поряд з цим гробівцем.

Майже на горбочку останньої поперечної алеї є гробівець Шиманських (Г3). У ньому похована жінка, яка походить з німецького графського роду і вийшла заміж за Андрія Височанського- носія дивного прізвища Івана Вериги де Петрусевича-Височанського. А.Височанський був власником дому і  посілості на Вівйтівській Горі та цукорні на Ринку, навпроти собору Пресвятої Трійці. За родинним переданням, у Височанських на Війтівській Горі не раз гостював Іван Франко, листувався з господинею німецькою мовою, відвідував їх цукорню, де його пригощали гарним вином і "льодами" власного виробництва.

На лівобічній частині некрополя поховано багато вихідців з польських та українських родин- бургомістрів, їхніх заступників, міських та фабричних урядників, інженерів, медиків, райців, польських повстанців 1863 р., вчителів шкіл і гімназій, інших осіб, які свого часу справили помітний або значний вплив на політичне, громадське, культурно-мистецьке життя Дрогобича.

Зберігся цікавий переказ про надгробок з гірських каменів Яніни Гарлендер (Б2), увінчаний хрестом з якорем як символом надії, а пізніше знгищений. Гітлерівські окупанти підозрівали, начебто т цьому гробівці поляки переховують зброю, і позбавили його таблички з відповідним написом. Через багато десятиліть її нащадки-емігранти відновили табличку.

На лівому розі лівобічної частини некрополя височіє меморіальний металевий хрест-пам'ятник на означення боротьби поляків за незалежність (А1). Підніжжям хреста служить кам'яний підмурівок з викарбуваною на ньому крилатою поетичною строфою англійського поета Байрона, перекладеною Адамом Міцкевичем, котра говорить: "Змаг за волю, який почався, переходить  через кров батька до сина і закінчується перемогою". Біля цього хреста заприсягалися польські  підпільники з нагоди чергової річниці повстань за відновлення державності, збиралися харцери, відбувались інші урочисті події. В 2006 році меморіал обновили.

Посередині третьої бічної алеї привертає увагу гробівець (В1) з чорного мармуру Єфросинії Чепішак. За двома схрещеними оливними гілками та двома колами одне в однім між ними можна  здогадатися, що мармур колись служив надгробком однієї з могил на зруйнованому жидівському кладовищі. В глибині під надгробком з натурального каменю у вигляді піраміди лежить горожанин із західної околиці Дрогобича, активний просвітянин Андрій Яців зі Зварицької вулиці, а побіч нього - його донька Ольга Бучинська, чоловік якої працював залізничним машиністом. Тато й донька трагічно загинули в 1924 році під колесами потяга, якого вів їхній зять і чоловік.

У глибині третьої бічної алеї, поряд з монументальним пам'ятником  Петрові Ростоцькому, є велика безіменна могила (В2). За переказами там поховані бориславські робітники, які загинули від раптового вибуху газоліну та смертельних опіків.

Фасадом до цієї ж алеї виходить гробівець (Б2) родини Дидинських. Найбільш відомий з нрих- Володимир шляхетського роду Гоздава Дидинський (1874-1937 рр), які мешкали в селі Ясениці -Сільній. Його батько Спиридон був камеральним (державним) лісничим і завдяки цьому зміг дати синові добру освіту. Володимир закінчив Львівську політехніку за фахом інженера з будівництва доріг і мостів. Ще в роки студій він організував студентське товариство "Основа" і став його першим головою. Проіснувало воно аж до 1939 р.

Здобувши вищу освіту, В.Дидинський  влаштувався на інженерну посаду  в крайовому відділі у Ль вові, що займався  будівництвом доріг у Галичині. Зокрема, Володимир керував відділом у Заліщиках, зголом очолив будівництво твердого тракту з Каменоброду до Добростану, звідкіля проклали водогін до Львова. Ще пізніше його скерували  до Сянока, звідти- до Рогатина, а з проголошенням ЗУНР Володимир перебрався до Дрогобича. Окрім праці на посаді державного землеміра у власному бюро він брав щонайактивнішу участь у діяльності заледве не всіх українських товариств.

Насамперед В.Дидинський відновив і очолив філію товариства "Сільський господар", керував філією Укрінбанку "Народний дім", товариством "Сокіл", разом з іншими заснував ремісничий  кооператив "Зоря".

Найбільше часу він приділяв "Сільському господареві" (СГ), а особливо курсам"Хліборобський вишкіл молоді" (ХВМ). Невдовзі філія перетворилася на одну з найкращих у Галичині. Апофеозом його вкладу в діяльність в СГ-ХВМ стало  урочисте щеститисячне  "Свято селянки" в Дрогобичі 9 вересня 1937 р. Однак порадіти цьому здвигові і врученому йому вінку зі спілого пшеничного колосся від цілого Дрогобицького повітуВ.Дидинський уже не зміг. З ним стався трагічний випадок. Добрий знайомий повіз своїм автом інженера з будівництва доріг і мостів В.Дидинського разом з інспектором зі Львова на збори гуртків ХВМ у приміські села Лішню та Унятичі.  на дорозі був місток, який саме ремонтували. Водій послабив увагу і не зменшив швидкості. Колеса потрапили в непідсипану шутром діру перед дерев'яними брусами, і авто  різко підкинуло. В.Дидинський ударився головою до дашка кабіни і отримав перелом хребта. В Дрогобичі йому зробили операцію. Та це не допомогло. До двох місяців визначного організатора й керівника громадського життя дрогобицьких українців не стало. Похорон В.Дидинського вилився у величезну  демонстрацію вшанування його заслуг перед співвітчизниками.

У четветрій поперечній алеї  лівобічної сторони цвинтаря варто згадати гробівець (В1) Яна і Марії з Цілінських Хцюків. Це дід і баба відомих польських письменників та публіцистів Анджея і Тадеуша  Хцюків, які мешкали на вулиці Б.Козловського і розкрили своє творче обдарування вже на еміграції. Учасник польського антиросійського повстання  1863 р., Ян був живим свідком кількох історичних епох, прожив нівроку багато- 84 р. і помер того ж 1926 р., коли в Польщі прийшов до влади маршал Юзеф Пілсудський.

А на діагональному від брами лівому розі цвинтаря є ще одна спільна могила ( Г1). Вона виросла там у 1946 р., коли Дрогобицький обком комуністичної партії   разом з обласним управлінням НКВД здобули відомості про дислокацію в селі Уличному одного зі штабів УПА. Штабний бункер був побудований на околиці села,  званій "На Яцкові"", на подвір'ї хати господаря Дмитришина. З бункера старшини УПА керували збройним опором, тут вони отримували по зв'язку накази та інструкції Центрального проводу і передавали туди потрібні документи, тут вони знаходили місце для короткочасного переховування від небезпеки. Зазвичай у бункері працювала  тільки секретар-діловод Марія Кришталь- "Леся" родом з Гаїв Нижніх.

Тієї пори, внаслідок величезних людських втрат, героїчний опір  УПА поступово згасав. У жовтні 1946 р. з-за  кордону прибув зв'язковий Центрального проводу "Бей", який доправив у бункер  радіостанцію і вказівки командування щодо зміни способів і методів боротьби з окупантами. Частині повстанців було доручено легалізуватися, і, замість збройної боротьби, вдатися до підпільної. Увечері 29 жовтня 1946 р. в бункері  відбулася нарада провідних повстанських командирів Дрогобиччини. Ніч вони вирішили провести тут. Та не знали герої, що на світанку вороги оточили  його потрійним кільцем.  Зв'язковий штабу УПА в с.Уличному Василь Пилат кинувся повідомити бойових побратимів  про смертельну небезпеку, проте не зумів прорватися до них і в безвиході відібрав собі життя. Підступний інформатор вказав ворогові  місце з бункером. Енкаведисти наказали постанцям здатися. Ті запропонували перемовини, щоб виграти час для  знищення всіх документів, друкарських машинок, радіостанції та радіоприймача. тоді герої під спів гімну "Ще не вмерла Україна" попрощались і підірвалися. Запала тиша. Окупанти підійшли ближче і закидали бункер гранатами.

Хто ті славні патріоти? Надрайоновий провідник ОУН Дрогобиччини Орест Федун- "Ікар" з м.Миколаєва на Дністрі., районовий пропагандист ОУН Дрогобиччини Володимир Винницький- "Бенедьо" зі Стебника, його заступник Іван Івасівка - "Знак" теж зі Стебника, районовий провідник ОУН Федір Матківський- "Зенон"-"Віктор" з Уличного, референт СБ Іван Матківський - "Базьо"-"Граб" з Уличного, кущовий провідник Михайло Галик -"Ященко", станичний Уличного Василь Баб'як- "Кавка", зв'язковий проводу ОУН Марія Кришталь- "Леся" з с.Гаїв Нижніх.

Кинувши тіла полеглих на фіру, енкаведисти привезли їх в під вікнами школи для впізнання. Після цього тіла відвезли до Дрогобича, сфотографували і описали, а 1 листопада 1946 р. таємно закопали в спільній могилі (Г1) на протилежному від центрального входу крайньому лівому розі старого цвинтаря на вулиці Трускавецькій. Могилу навмисно засипали сміттям, сторожеві цвинтаря суворо заборонили давати будь-яку інформацію про неї. Завдяки наполегливості  дрогобичанина Юрія Кульчицького, залученим до пошуку  Миколі Савчину з Уличного та Катерині Кульчицькій-Сов'як з Дрогобича в 1991 р. про місце знаходження могили дізналася громадськість. Тоді було залучено до насипання могили та встановлення першого хреста активістів СНУМ, Пласту, деяких працівників долотного заводу. 1 листопада 1991 року могилу і хрест посвятили священники храму Пресвятої Трійці.

А у вересні 2006 р. стараннями міської влади, небайдужих дрогобичан та студентів педуніверситету на могилі повстанців споруджено  високий, з рожевого граніту, пам'ятний "козацький" хрест. Внизу вміщено прізвища цих повстанців.

У свято Різдва Пречистої Богородиці і на День міста 21 вересня 2006 року сюди прийшли взяти участь  в освяченні хреста-пам'ятника перші особи міста, члени Дрогобицької станиці Братства ОУН-УПА, пластуни, десятки шанувальників подвигу народних месників. До підніжжя хреста лігли гірлянди та букети квітів.

Ступаючи алеями Трускавецького некрополя, немов здійснюєш пізнавальну мандрівку в часі та просторі. Під кожним хрестом, надгробком, у кожному гробівці вічним сном спочивають до Страшного суду  окремі світи, адже будь-яка людина і є окремим світом. Українською, польською, почасти німецькою мовами викарбувані прізвища: Чернігевичі, Терлецькі, Морози, Пацлавські, Крайчики, Губицькі, Кушнірі, Геврики,  Модрицькі, Жуки, Михайлівські, Грушки, Поплавські, Урбановичі, Мельники, Томашевські, Барановські, Савицькі, Стебельські, Мицавки, Кіндикевичі,, марковичі, Тараські, Малковичі, Грехи, Віткевичі, Шипайли, Волянські, Панчишини, Ланцуцькі, Німиловичі, Кузьові, Ольшанські, Бургарди, Лабанціви, Еки, Долинські, Бориславські, Миляни, Швабовичі, Баліцькі, Піховичі.

У 2006 році група ентузіастів-волонтерів з м.Вроцлава (Польща) в складі журналістки Гражини Орловської-Сондей, її колег - Анжея Патушинського, Яна Урбаняка, Беати Овчарек-Собчинської, студентів Лешека Собчинського, Камілі Райчаковської, Міхала Ласкі, за участю дрогобицьких волонтерів у літні  місяці почали відновлювати повалені надгробки, очищувати від сміття і впорядковувати некрополь. Завдяки їм історико-меморіальна пам'ятка стала охайною.

Цивілізовані нації свято шанують  і доглядають некрополі своїх предків, бо мертві воскресають там, де є могили.

 

 

 

 

 

Джерело: Роман Паастух.

Мій Дрогобич. Дрогобицький некрополь.