Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ХХ століття в Дрогобичі по вулиці Радянській (тепер Грушевського), паралельної їй Космонавтів (тепер Княгині Ольги) і дальше від них, в напрямку сучасної вулиці Володимира Великого, велося інтенсивне житлове будівництво. Як гриби після дощу, одна за одною виростали п'ятиповерхові "хрущовки", котрі заселялись сім'ями дрогобичан. Найближча до новобудов школа № 10, що знаходилась на вулиці Стрийській, просто не справлялась з масовим напливом учнів, хоча заняття й проводились у дві зміни. Мікрорайону необхідний був свій загальноосвітній заклад, тому на початку 70-х владою Дрогобича прийнято рішення про спорудження в місті ще одної, 11-ї за рахунком школи. (Наприкінці 70-х і вона стане перевантаженою, в зв'язку з чим на тій же вулиці Радянській, лише на протилежній її стороні, ближче до залізничного вокзалу навпроти швейної фабрики «Зоря» в 1981 році постане середня школа № 16.)

Будівництво нової школи велось швидкими темпами, хоча вже на початковому етапі виникла надзвичайна ситуація. При копанні котловану під майбутнє приміщення в землі було знайдено снаряди. Як виявилось, під час Другої світової війни на цьому місці розміщалась радянська артилерійська батарея, котра й залишила після себе вибухонебезпечні предмети. Довелося викликати саперів, які в екстреному порядку провели розмінування території. Після цього робота була продовжена й закінчена до початку 1973 - 1974-го навчального року. Навколо навчального закладу по периметру було проведено озеленення — висаджено молоді дерева та кущі.

Початком відліку історії можна вважати 1 вересня 1973 року, коли середня школа, яка отримала № 14, розпочала свій перший навчальний рік. Це не значить, що з початку її будівництва в місті було відкрито ще три школи, просто так вже склалося, що загальноосвітніх закладів з номерами 6, 7 та 11 у Дрогобичі немає, зате вони, а тепер ще й 18-та, є в сусідньому Стебнику. З того дня розпочався її офіційний внесок в історію міста.

Основну масу учнів було переведено з десятої школи, хоча частина прийшла й з інших. Особливістю традиційної урочистої лінійки 1 вересня 1973 року в 14-й було те, що першокласники на неї йшли тримаючись за руки не з десятикласниками, а з учнями дев'ятих класів. Причина в тому, що школа № 10 була "восьмирічкою", ось її випускники й перейшли для здобуття середньої освіти в чотирнадцяту, а десятих класів того року взагалі не було. І вони ж через рік знову вели дітей «перший раз в перший клас», тепер вже як десятикласники. Першим директором став історик по професії Камха Ісак Захарович (згодом виїхав з країни і, за одними даними — помер, за іншими — тепер проживає в США). Разом з ним прийшов колектив вчителів, сплав молодості та досвіду. Наприклад, ще одним істориком була досвідчена Жубрид Тамара Григорівна, а викладач російської мови і літератури Белькевич Людмила Володимирівна (рос. Белькевич Людмила Владимировна) зразу після закінчення інституту до приходу в школу лише пару років по комсомольській путівці попрацювала в Монголії.

Хоча зовні будівля виглядала непрезентабельно, зате оснащена школа була по останньому слову тогочасної науки й техніки. Наприклад, до кожного столу в кабінеті хімії (викладач Возняк Звенислава Іванівна) подавалась вода та природний газ, що дозволяло проводити досліди не тільки вчителю, але й всім учням. Так само в кабінеті фізики (викладачі Іванов Віктор Іванович та Грицай Валентина Іванівна) школярі могли на лабораторних роботах самостійно складати електричні схеми, використовуючи підведене до кожного робочого місця живлення змінним струмом. При вивченні біології (Садовець Марія Григорівна) на подвір'ї до послуг була теплиця з розкішними трояндами та іншими рослинами, а для географії (Гаран Антоніна Миколаївна, Шевчик Стефанія Федорівна) — гідрометеорологічний майданчик. В кабінеті початкової військової підготовки (викладач, або «воєнрук» Репило Євген Миронович) зберігались протигази, дозиметри, комплекти хімічного захисту (рос. Общевойсковой защитный костюм, так звані ОЗК), а в спеціальній кімнаті під охороною сигналізації — справжні бойові автомати Калашникова, лише зі спиленими бойками, які використовувались в навчальному процесі. Діяв шкільний радіовузол. Існував селекторний зв'язок між кабінетом директора на першому поверсі та класами. Для уроків фізичної культури, крім вбудованого спортивного залу, біля корпусу було міні-футбольне поле з біговими доріжками навколо нього, баскетбольно-волейбольний майданчик та турніки. Школа мала кілька відеомагнітофонів, а майже в кожному кабінеті — телевізори, до котрих їх можна було приєднати. Було декілька кінопроекторів, за допомогою яких учні мали змогу на уроках переглядати навчальні науково-популярні фільми, а в актовому залі в суботу після занять — й художні. Учнів молодших класів приймали в жовтенята. Для старших в загальноосвітньому закладі діяли піонерська, комсомольська та партійна (вчительська) організації. Піонерській дружині було присвоєно ім'я капітана Калініна, артилерійська батарея під командуванням котрого і стояла на місці сучасної будівлі школи. Для занять музикою придбали комплекти для оркестру народних інструментів, духового та сопілкарів. Крім того, горністи й барабанщики додатково ходили на навчання в міський Палац піонерів. Якщо хлопці мали майстерню, за допомогою якої по закінченні школи отримували професію токар 1-2 розряду, то до послуг дівчат були кабінет ручної праці з швейними машинками, де вони навчались ведення домашнього господарства, та кабінет машинопису, де здобували професію секретар-друкарки. Школа мала хороших спонсорів, або, як в той час говорили, «шефів», одним з яких була швейна фабрика «Зоря», що допомагали й коштами, і матеріалами. А заклад освіти віддячував їм за це виступами своїх самодіяльних колективів на різні свята, часто прямо на виробництві, в цехах. Були й інші способи поповнення каси. Крім класичних збору макулатури і металобрухту, хлопці в майстернях виготовляли на замовлення дерев'яну тару для плодоконсервного заводу й точили металічні деталі для автокранового, а дівчата передруковували різні документи. Крім того, кожного року в приміщенні міського Будинку культури (тепер — Народний дім «Просвіта») проходив батьківський концерт, а гроші, отримані за білети на нього, йшли в шкільний фонд. Показати ж було що: виступи декламаторів, вокально-інструментальний ансамбль, бальні танці (яких учнів навчала Утка Луїза Константинівна) в різних вікових групах, хоровий спів, оркестри народних інструментів, духовий, сопілкарів під керівництвом вчителя музики Бервецького Зеновія Тимофійовича (донедавна директор музею Дрогобиччина). А відчувати прекрасне очима й пробувати передати його на папері дітей навчав викладач малювання Коцур Юрій Юрійович. Та не лише здобуттям знань та вмінь жив заклад. Традиційно кожного року проходило святкування зустрічі Нового року. У школі працював клуб інтернаціональної дружби, на запрошення котрого під час канікул приїздили делегації з навчальних закладів інших республік Радянського Союзу. Та й самі учні часто їздили на екскурсії по Україні та за її межами. Проводились спортивні змагання на першість школи між класами. Проходили зустрічі з різними цікавими людьми:письменниками, поетами, ветеранами Другої світової війни. Працювали різноманітні безплатні гуртки. В окремому кабінеті поряд з хімічним знаходився музей бойової та трудової слави, екскурсоводи якого на основі наявних матеріалів розказували про місто, його історію й сьогодення, а одним з експонатів був знешкоджений під час будівництва снаряд з котловану.

Все це в комплексі дозволило чотирнадцятій школі в короткий термін стати в один ряд з найкращими навчальними закладами Дрогобича, якими на той час вважалися 1-ша та 4-та, а в дечому, завдяки кращому оснащенню, й перевершити їх досягнення. За деякий час в підвальному приміщенні під спортивним залом власними силами збудовано тир, де учні могли здобути практичні навички стрільби по мішенях за допомогою малокаліберних гвинтівок марки ТОЗ Тульського збройового заводу. За виступ з концертом в одній з військових частин по розпорядженню міністра оборони Гречко школі передали списаний автобус «черевичок», призначений вже до відправки на військовий полігон як рухома мішень, який потім ще не один рік прослужив вірою і правдою, перевозячи музичні інструменти, звукові колонки та інший інвентар. Під час літніх канікул для відпочинку бажаючих учнів при загальноосвітньому закладі працював піонерський табір, в якому школярів годували в шкільній їдальні і водили (а інколи й возили вищезгаданим автобусом) на ознайомлювальні екскурсії на природу та по навколишнім підприємствам. В 1983 році 14-та нарешті отримала перших випускників, які пройшли навчання в школі повністю, з першого по десятий клас.

Невблаганний час не пошкодував зовнішній вигляд чотирнадцятої. Приміщення вже не мають того блискучого вигляду, як у 1973-му та в перші роки після нього. Розпад СРСР та перехід України до ринкових відносин не найкращим чином позначилось на стані дрогобицьких навчальних закладів в цілому та загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 14 зокрема. Молодь не рветься здобувати й передавати знання дітям. Причина цього — в державному фінансуванні освіти за залишковим принципом, коли коштів ледве вистарчає на зарплату вчителям (і то далеку від оплати праці навіть в сусідніх країнах), яку ще й неодноразово затримують, та деякі першочергові потреби, але аж ніяк не на такий «предмет розкоші», як, наприклад, шкільна теплиця, яка зараз стоїть без єдиного скла. В приміщенні при ній, де раніше зберігались добрива та с/г інструменти, деякий час працював комп'ютерний клуб.

А от каштани, липки, дубки, акації та інші дерева за минулі роки підросли, скоро доженуть в висоту дах четвертого поверху й майже повністю закривають корпус зі сторони вулиці Грушевського.

На першості з футболу 2012 року серед шкіл міста Дрогобича, що проходив з 3 по 23 жовтня, збірна команда ЗОШ № 14 виборола перше місце, перемігши у фінальному матчі колектив ЗОШ № 17. Найкращим гравцем турніру визнано учня 11 класу школи Олега Хомина.

В таких умовах загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 14, колишніх вчителів та випускників якої доля розкидала по всьому світу, готується в 2013 році урочисто зустріти своє 40-річчя.

Джерело: Нариси з історії Дрогобича