Серед найбільш ранніх пам'яток українського дерев'яного будівництва особливе місце займає церква Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі її унікальність полягає в тому, що крім самобутніх архітектурних форм XV-XVII століть, в інтер'єрі споруди збереглися надзвичайно цікаві зразки церковного живопису - монументальні розписи та ікони. Кожна стильова епоха, яка панувала в мистецтві Центральної Європи, вносила свої корективи в оформлення інтер'єру ціеї церкви.

У першу чергу змінювалася структура іконостасу. Проте більш давні ікони без поновлень демонструвались і закріплювались окремо на стінах. Завдяки цьому більшість іконз іконостасів XV-XVII ст. збереглися в інтер'єpі дрогобицької церкви. Це дає можливість простежити п'ять еволюційних етапів оформлення головної східної стіни нави храму. Водночас проведення натурних обстежень архітектурних частин інтер'єру церкви збагатили нас важливими матеріалами для уточнення форм iснуючих тут іконостасів. При роботі над умовною реконструкцією найбільш ранньої форми iконостасу останньої чверті XV ст. значну допомогу надали дослідження М. Драгана та В. Яреми - українських вчених, які найбільш глибоко вивчали еволюцію іконостасів в Україні.

У розвідках С. Голубінського вказано, що ранньовізантійські перегороди були досить простої форми і складалися лише з архітраву, на якому ставився хрест. 3 часом ця форма почала ускладнюватись і на архітрав почали встановлювати тябла з iконами. Внизу архітраву між колонами, що його підтримували, розмішувалися царські врата. У цьому - їх головна відмінність від темлонів, які теж були у храмах римського обряду. У дрогобицькій церкві вівтарна перегорода у своїй основі має своєрідне продовження давніх візантійських традицій, які у свою чергу були популярні в українській церковній архітектурі XV - першої половини XV століть. Такої форми архітрав розширене тябло - зберігся в ряді пам'яток дерев'яної архітектури XV-XVI століть на теренах Західної України в церквах: Святого Духа в Потеличі, св. Миколая в Кутах, Святого Духа в Рогатині та деяких інших.

Про характер форм вівтарних перегород у цих святинях більш докладно можна прочитати у розвідках В. Яреми. І хоча згадана перегорода у дрогобицькій церкві Воздвиження є прикрита різьбленим іконостасом XVII - XVIII століть, ї тильна сторона, що не повторює загальну форму, добре видна з вівтарної частини цього храму. Починається розширене тябло на висоті 2,50 м. - тепер ця висота менша, бо в храмі дещо пізніше піднята підлога і має висоту 1,50 м. Довжина даної перегороди 6,60 м. Трикутний силует арки вирізу над цим архітравом обумовлений перепадом висот: нижчої висоти вівтарної частини від нави. По силуету верхньої частини арки будівничі вирізьбили фриз із півкруглих зубчиків. 

Крім центральної ікони цього деісусного чину також не збереглись у церкві образи Архангела Гавриїла, Богородиці, Василя Великого і, можливо, святого мученика Георгія або Дмитрія. Серед пам'яток західноукраїнського іконопису із зображенням ікон деісусного чину можна згадати твори із сіл Стрілки, Тур'є, Даляви. Ми побачимо, що там присутні образи Георгія, Дмитрія, а також Антонія та Феодосія Печерських. Останніх у дрогобицькому деісусі, очевидно, не було з огляду на брак довжини ряду. Нижче під деicyсним чином на площині розширеного тябла, яка мала висоту в межах 30-ти см, могли кріпитись, як вважає В. Ярема, ікони празникового ряду.

Під самим архітравом - розширеним тяблом - посередині обов'язково розміщувалися царські врата та намісні ікони. Врата могли бути висотою орієнтовно 1,50 м. Про високий професійний рівень виконання дрогобицьких ікон XV ст. свідчить те, що парафіяни Воздвиженської церкви замовили їх в одному з провідних художніх осередків Перемишльської єпархії. Далі слід відмітити, що в збережених пам'ятках церковного малярства, які були створені для храмів згаданої епарxiї, відсутній один головний об'єднуючий їх принцип вирішення іконопису. 

Не менш поширеним у тогочасному українському іконописі був напрям, який в основувався на засадах переосмисленого діалогу або навіть відродження кращих здобутків церковного малярства доби Палеологівського ренесансу другої половини ХIV ст. Головними характеристиками іконопису цього напряму було прагнення галицьких художників малювати лики та руки кольором, наближеним до тілесного, підкреслено монументальні риси, співставляти кольорові партії на контрастово соковитих тонах і т. ін. Показово, що збережені пам'ятки цього напряму вказують на високий професіоналізм виконання. Це дає певні підстави думати про те, що найбільш провідні майстри реriону мали глибоке розуміння напрямів іконопису на зламі XV - XVI століть. Також досить не безпідставно вважати цей напрям як альтернативу впливам західного католицького мистецтва. Прикладом є ікона "Одигітрія" з Красова - НМЛ, "Деісус" із колекції Окружного музею в Перемишлі та ряд інших. До цього напряму належать збережені ікони з вище згаданого "Деicусу" дрогобицької церкви Воздвиження. 

Iкони дрогобицького "Деісусу" мають вправний малюнок постатей. Пропорції голови грамотно знайдені до висоти тіла, що надає постатям святих підкресленої монументальності, так важливої для їх сприйняття на висотi розширеного тябла. Моделювання голів досить складне за лінійно - тоновим вирішенням. Тут добре простежується малярська манера, характерна кожному майстрові. Водночас слід вказати, що в загальних рисах моделювання ликів має чимало особливостей, характерних галицькому іконопису, створеного для храмів Перемишльської єпархії. Такі принципи бачимо у побудові об'єму форми чола за допомогою півкруглих ліній, очних впадин, де досить своєрідно поставлено очне яблуко; довгого носа з високо припіднятими його крилами або персональне розуміння характеру "анатомії" вуха. Це чітко видно, якщо співставити лики св. Миколи та арх. Михаїла з ликами Богородиць на іконах кінця XV - початок XVI ст.: "Одигітрія" з Яворника Руського - МНА, Сянок, "Одигітрія" - НМ, Краків, "Одигітрія" з Дорогобужа - Pівненський краезнавчий музей.

Стилізованою трьохпелюстковою квіткою в шахматному порядку оздоблені бокові червоні краї рами (опуш). Ця рама виглядае як накладна тому, що дошка має заглиблення - ковчег. Iкони цього часу не оздоблювалися квітами так, як "Деісус" із Дрогобича, хоча "Св. Миколай" із згаданого "Деiсусу" не має квіткового оздоблення, а лише опуш. Характер обрамлення ікон нагадує краї килима. Внизу образа намальовані білі килима, а зверху Розглядуваний боковий декор та його витоки сягають мистецтва палеологівського часу, про що свідчить декор на обрамленні мозаїки "Богородиця з дитям та невідомим святим" другої половини XIIII ст. візантійських майстрів для монастиря сан Григоріо в Мессіні - НМ, Мессіна. 

Образ Йоана Золотоуста з дрогобицького "Деісусу" намальований в одязі, притаманному високому священству тогочасового перемишльського духовенства. У лівій руці у святителя закрите євангеліє. На голові у нього коротка зачіска та виголена на маківці тунзула. Одяг Иоана Золотоуста складається з білого стихаря і коричневого сакосу. Нижня частина цього сакосу та краї рукавів декоровані широкою смугою, яка у свою чергу прикрашена рядами білих крапок. Такими крапочками оздоблено лор арх. Михаїла на іконі з даного ряду. Вся площина сакосу вкрита зеленими колами в кожному з яких є білий грецький хрест, досить типова деталь для такого типу одежі XV ст. На білій площині омофору зображено чотири великих хрести, хоча традиційно мали місце три. Характер їх лінійного вирішення взятий нашими іконописцями з першовзорів іконопису доби розквіту мистецтва - доби Палеологів, тому такого типу хрести намальовано на омофорі образу Григорія Палаами з іднойменної ікони та на іконі з образом св. Арсенія XV ст. з Рильського монастиря. 

Два образи святого Павла намалював майстер з Дрогобича, але ікона з Белза має дуже значні осипи фарбового шару та левкасу - грунту, що затруднює проведення форм. детального аналізу малярських особливостей. Наступна ікона належить до дрогобицького "Моління". Це намісна ікона "Богородиця Одигітрія з похвалою" з Грушева - НМЛ. Зліва та справа у нижній частині основи дошки намальовані пророки у повен ріст. Частина з них тримає в руках згортки, на яких є тексти з похвалою Божій матері. У середнику ікони на червоному тлі зліва та справа від св. Марії - поясне зображення архангелів Михаїла та Гавриіла. Головний образ ікони - Богородиця - намальований теж у поясному зображенні.

Аналізуючи манеру виконання лику Божої Матері, можна прийти до висновку, що її малював той самий майстер, що й лик арх. Михаїла з дрогобицького "Деiсусу". Так само передано об'єм лику широкою лінією з використанням темно - коричневої санкірі, що переходить автентично у пвтонову та партію світла. Схожа схема у намалюванні такого важливого моменту, як надбровні дуги і перенісся, ідентичні широкі розмашисті брови, тільки очі у святої Марії більш широко відкриті та округлені. Характерною особливістю цієї майстерні є намалювання нижньої повіки у вигляді півмісяця, який не доходить до слізника, а перед ним закінчується. 

Моделювання ликів відбувається з відчутним збільшенням білил і воно досить показово перекликається з моделюваням лику на іконі "Арх. Михаїл" із Дрогобича. Правда, на красівській іконі вже немає соковито-контрастових співвідношень кольорових тонів, але присутне прагнення до стриманості тону й кольору у моделюванні допоміжних частин, таких, як одіж. Чи були намісні ікони для вівтарної перегороди у дрогобицькому храмі у час створення деісусного ряду, зараз говорити важко.

Хоча наявність у згаданій церкві Храмового образу "Воздвиження" першої половини XVI ст. дає підстави вважати, що цей іконостас формувався досить довго, а не відразу. Досить своерідний іконопис дрогобицьких ікон, а також, безперечно, відмінна від тогочасного балканської чи московської форма іконостасу у Воздвиженському храмі вказує на те, що у Середньовіччі, й зокрема в кінці XV ст., на наших землях творилася високопрофесійна культура. Вона мала підкреслено національні ознаки й була у великій пошані українців. Це і зумовило її розквіт.

Джерело: Музей Дрогобиччина "Дрогобицькі храми Воздвиження та Святого Юра у дослідженнях"