Дрогобицька солеварня заснована 1250 року Божого і розташована неподалік від родовищ соляної ропи.Цю солеварню, по іншому "жупу" (від слова "жупіти"- голосно горіти, палати, клекотіти) вважають одним із найстаріших постійно діючих підприємств не лише в Україні, але й у  всій Європі.Із солеварінням пов'язано заснування Дрогобича. Територію  заводу і навколо нього назвали Зварицьким передмістям, а його жителів- "зваричами з Солоного Ставка".Передмістя вважають найдавнішою частиною міста Звідси воно розрослося навсібіч, але найінтенсивніше- в напрямку нинішніх вулиць Жупної, Ю.Дрогобича, Т.Шевченка, площі Ринку.

Спочатку пройдемось вул.Жупною вниз. Вона має безпосередній зв'язок з вулицею Зварицькою, бо веде від Ринку до солеварні. Ось і солеварня зі старими виробничими будівлями. Від неї 27 липня 1884 р. поет Іван Франко із друзями починали першу мандрівку в Карпати. Як і встарі часи, так і нині сіль виварюють у великих залізних пательнях- панвах із солоної ропи концентрацією 250 г/л способом випаровування води. Ропу діставали вручну з криниці 40-50 метрової глибини, потім- кінним коловоротом, відтак за допомогою електрики.

Протягом багатьох століть солеваріння було основним промислом у Дрогобичі. Це і відобразилося на гербі міста: на синьому тлі зображено дев’ять топок солі (форма у яку пресували сіль).

В останні десятиріччя існування Галицько-Волинської держави Дрогобич стає одним  із найзаможніших міст, адже тутешня сіль йшла на продаж не тільки до Галичини та Закарпаття. По ріках Случ та Горинь судна з Дрогобицькою сіллю  пливли до річки Прип’ять  і по Дніпру, опиняючись на землях Київщини.

У 1339 році Божому Дрогобич захопили поляки, а сіль стала власністю короля. Управителями та працівниками жупи служили переважно італійці із Флоренції та Генуї, які торгували сіллю збагатьма містами Західної Європи. Сіль виварювали дровами. За Австріїодин кілограм солі коштував 10 крейцерів, за Польщі- 10 грошів.

Дрогобицькі солеварні вже всередині XIV ст. мали велике економічне значення. Згадки про добування солі на Підкарпатті зустрічаємо в Києво-Печерському патерику при описі подій 1096 р.: «Егда Святополкь сь Давыдом…рать зачаста…и не пустиша гостей из Галича, ни лодий от Перемышля и не бысть соли вь всей  Руской земли…» Існують певні підстави для припущення, що з-поміж солі, яка привозилася купцями «з Галича і від  Перемишля», значна частка належала Дрогобицькій, бо Дрогобицька жупа здавна була найбільшою на Підкарпатті.

Віддавна і до кінця Першої світової війни сіль накладали в 15-сантиметрові металеві топки у вигляді зрізаного конуса, натовкали праником і ставили в піч.  Коли сіль спеклася, її виймали з формиі ставили охолонути.

Топки загортали в папір, і сіль  йшла на продаж. На один віз вміщувалось приблизно 300 топок.

Отже, Дрогобич зберіг значення найважливішого осередку солеварної промисловості на Підкарпатті. Нявність у Дрогобичі жуп сприяла тому, що  навіть у період нйважливіших війн і стихійних лих ремесло і торгівля не занепали настільки, як у багатьох інших містах.

Після здобуття Незалежності України міська рада затвердила  новий герб  із традиційними 9-ма топками солі на блакитномуполі, обрамленому бароковим картушем, із державним гербом-Тризубом угорі.

 

 

 

 

 

Джерело: Солеваріння в Дрогобичі та його околицях у XVI-XVIII ст. Я.Ісаєвич. 

Газета "Високий Замок" "Дрогобиччина" від 21 січня 2021 . Р.Пастух.

 

 

 

Hosting Ukraine