Про високий рівень солевидобувного промислу за часів Київської Русі свідчить той факт, що в наступні століття в Дрогобичі, як і в інших центрах солеваріння, зберігалася техніка виробництва і технічна термінологія, вироблена в той час. Так, сіль, яка привозилася до Києва з околиць Галицької і Перемишльської земель, мала форму «головажені». Назва «головажені» , яка трапляється  і в «Руській правді», вживалася ще в XVI ст., а пізніше була замінена  назвою «топка» і означала конічну грудку солі, яку було ще й зручно транспортувати.

У другій половині XV ст. найчастіше жупниками були італійські  купці, яким вдалося значно підвищити рентабельність жуп. Так, у 1454 році Дрогобицька жупа разом з міським митом була орендована Христофорові Гвардія де Санкто Ромуло і Юліанові де Валетарію за 1400 гривень на рік, а в 1485 році флорентієць Айнольф  Тедальді сплатив королівському скарбові 2000 гривень, перевищивши установлений контрактом розмір річної орендної плати.

Дрогобицька жупа займала досить значну територію, оточену ровами і частоколом, у якому влаштовано ворота фортечного типу. На території жупи, крім солеварного обладнання, були також будинки для адміністративного персоналу  і робітників, крамниця, кухня, корчма. На кожній жупі функціонували одна або декілька шахт для видобування сировиці. Ці шахти називались «вікнами». В Дрогобичі здавна було два «вікна». Стіни вікон були обкладені дерев’яним цямринням. Над «вікнами» стояли керати, розміщені в спеціальних шопах. Тут був встановлений «стоячий вал», що обертався на залізних чопах, а нижнім кінцем спирався на залізне денце, закріплене  на хрестоподібній дерев’яній основі. Стоячий вал обертався парою коней, або волів. Обертовий рух передавався на «трибове колесо», насаджене на лежачий вал  і скріплявся залізними обручами. На лежачий вал намотувалась конопляна линва, до якої були підвішані "коші", зшиті з  волової шкіри і скріплені залізними обручами.  Кошами сировиця піднімалася на поверхню. Лугування прісною водою застосовувалося лише під час морозів або посухи. З кошів сировиця наливалась у влаштований навколо "вікна" верхній резервуар, а з нього через отвір стікала в кадь, звідки подавалася системою жолобів, встановлених  на дерев'яних "кобилицях" до "веж" - деревяних споруд, в яких підвішувались на гаках  панви й черини. Вежі досягали значних розмірів. Одна з таких мала 50х15 ліктів, тобто 23х8,3 м. Крім виробничого приміщення, використовувались сушарні, які опалювались димом від топок, і комірчини зваричів (солеварів). Поза тим, на території жупи розміщувалися склади солі, кузні для ремонту обладнання, майстерні бондарів, що виготовляли тару.

Централізація виробництва і підвищення його технічного рівня супроводжвалися  підвищенням продуктивності праці , насамперед за рахунок  впровдження мануфактурного поділу праці. якщо на обслуговуванні черинів, що належали оремим міщанам і селянам, всі операції виконувались, як правило, однією людиною, то кожна панва нового зразка обслуговувалися трьома майстрами: головним зваричем, лопатником і рубачем, який готував дрова до топки. Крім того, на жупі працювали пакувальники, "колісні" і поганячі, що обслуговували керат, а також ремісники різих фахів- ковалі, які ремонтували і виготовляли панви, черини,  залізні частини кератів; бондарі, що робили бочки для солі; поворозники, які виготовляли линви; теслярі, мулярі та ін. Вже в XVI ст.переважна більшість кваліфікованих працівників на жупах наймалася за відрядною оплатою. Так, 1558 р. зваричам платили по 2 злоті, 6 грошів, 12 динарів за кожні сто виварених бочок, а в 1565-70 рр. - по 10 грошів за кожну виварену панву солі.

В середньовічну добу солевидобувна промисловість Пдкарпаття досягла високого. на той час, рівня. В наступні сторіччя концентрація солеварного підприємства підвищувалась. Уже в XVI ст. великі державні солеварні в Дрогобичі та навколишніх селах, були підприємствами мануфактурного типу. В 1565 році Божому в Дрогобичі вироблялось 26020 бочок солі на всіх панвах і черинах,  що були в місті. В Дрогобичі була старостинська жупа, яка за один рік (з липня 1768 до липня 1769 р.) виробила 29763 бочки солі. Таким чином, загальні розміри виробництва на обох дрогобицьких жупах перевищували 50 тисяч скарбових бочок. За підрахунками австрійських урядовців, на момент захоплення Галичини Австрією, 40 тисяч виварювалося на панвах, а 10,5 тисяч бочок - на черинах.

Отже, Дрогобич зберіг значення найважливішого осередку солеварної промисловості на Підкарпатті. Нявність у Дрогобичі жуп сприяла тому, що  навіть у період нйважливіших війн і стихійних лих ремесло і торгівля не занепали настільки, як у багатьох інших містах.

 

Джерело: Солеваріння в Дрогобичі та його околицях у XVI-XVIII ст. Я.Ісаєвич.

Hosting Ukraine